Загальна декларація прав людини

Права людини набули сьогодні справді світового значення. У своїх проявах вони стали показником цивілізованості держав і рівня добробуту їх громадян, джерелом вирішення найважливіших загальносоціальних і особистісних проблем. людини і громадянина, закладені у Загальній декларації прав людини 1948 року і який отримав свій подальший політико-правовий розвиток. цивільних і політичних прав і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, які були прийняті Генеральною Асамблеєю в 1966 році і вступили в чинність у 1976 році. До другого пакту було прийнято Факультативний протокол, що передбачає механізм розбору скарг від окремих осіб. У них закріплено найбільш важливі норми, на основі яких було розроблено понад 50 конвенцій, декларацій, склепінь, правил та принципів ООН з принципових питань прав людини, зокрема про самовизначення народів, про попередження дискримінації, геноциду, про свободу інформації, про права дітей та молоді тощо. , що стосуються прав людини. З 1948 року вона була, і правомірно як і раніше є найважливішою і всеосяжною з усіх декларацій ООН, а також основним джерелом, що надихає і міжнародні зусилля, спрямовані на заохочення та захист прав людини та основних свобод. Ратифікувавши ці документи. а республіка віддала перевагу нормам Загальної Декларації з прав людини як джерела розвитку внутрішньодержавного права про права людини. У Конституції Киргизької Республіки правам і свободам людини присвячений цілий розділ. захищаються законом і судом від посягань з боку будь-кого.Життя людини та її здоров’я, особиста недоторканність і безпека, власність є вищими цінностями держави. Забезпечення дотримання прав і свобод людини – головний обов’язок державної влади. Враховуючи важливість та актуальність проблеми захисту прав дітей і біженців, що сьогодні стоять, до бюлетеня також включені Декларація та Конвенція про права дитини, Конвенція про права біженців. нашій республіці дуже актуальна і знаходиться на стадії творення. створення

Атмосфери поваги до людини неможливо без формування високої правової свідомості, моральності, забезпечення гарантованих Конституцією республіки, міжнародними нормами прав та невід’ємних свобод людини. Це важливо тому, що забезпечення та захист прав людини є необхідною умовою виживання та життєздатності всіх систем – політичних, економічних, соціальних, екологічних та ін. Права людини, їх охорона, забезпечення – кінцева мета і головний результат розвитку країн, що орієнтуються на демократично правові цінності. Повага та захист прав людини – це фундамент, на якому будуються політична структура людської свободи та демократизм державної влади. Свобода людини, що оберігається державою, породжує волю і здатність до економічного і соціального прогресу, який у свою чергу, забезпечує справжній мир і розквіт всього людства. Для нашої молодої незалежної держави, що йде шляхом демократичних перетворень, створення такого фундаменту життєво необхідне. основ сучасного державного права передбачає повний діапазон поглядів, життя і діяльності особистості, обмеженої лише однією умовою — забороною дій, що руйнують особисті права інших людей. цій галузі.                 

Міжнародно-правовий контроль у галузі захисту прав

Одним з найважливіших питань теорії та практики державного устрою є питання взаємовідносини держави та громадянина – забезпеченості права і свободи особистості.  Наявність або відсутність основних прав і свобод людини та громадянина є найбільш яскравим показником стану та рівня розвитку громадянського суспільства.

Сучасну систему захисту прав людини зазвичай поділяють на три рівні: міжнародний, регіональний та національний.  Формування міжнародних механізмів захисту прав людини та міжнародної правової бази пов’язують із Організацією Об’єднаних Націй, Статутом ООН та Загальною декларацією прав людини.

Основні права та свободи людини перестали бути суто внутрішньою справою держави.  Загальновизнано, що забезпечення права і свободи громадян є лише справою кожної окремої держави.

Забезпечення правами людини здійснюється як на національному, так і на міжнародному рівні.  З моменту прийняття Загальної декларації прав людини почалося реальне співробітництво держав у забезпеченні прав людини.  Було вироблено міжнародні стандарти у сфері прав людини, забезпечене загальне поняття прав людини та основних свобод, і навіть їх перелік.  Згодом ці положення отримали закріплення у міжнародних пактах про права людини — міжнародні договори про характер, що зобов’язує.  До них увійшли норми та положення, внаслідок яких держави, які підписали пакти, зобов’язані забезпечувати в межах своєї юрисдикції повагу до прав людини та нести відповідальність перед міжнародним співтовариством за дотримання прав людини.

Стала складатися традиція міжнародного визнання прав людини.  Сучасне міжнародне право містить загальновизнані  отже обов’язкові всім держав норми, визначальні основні права та свободи людини незалежно від громадянства, статі, раси тощо.  Ці документи встановлюють мінімальний стандарт прав людини, який зобов’язані визнати та забезпечити держави-учасниці.  Крім того, пакти встановлюють контрольні механізми, що дозволяють реалізувати захист основних прав і свобод у разі порушення урядовими органами країн-учасниць

Формування концепції прав людини

Сучасна система захисту правами людини є результатом тривалого поетапного історичного розвитку.

 Загальну декларацію правами людини 1948 р. називають “видатним документом історія людства”.Таких найвищих оцінок не удостоювався жоден міжнародний документ.  Причину такого безпрецедентного загального визнання слід шукати у змісті Загальної декларації, яка компактно та доступною мовою викладає сучасну концепцію прав людини.

 Декларація, з’явившись підсумком та втіленням багатовікових устремлінь та боротьби народів за визнання та закріплення загальної рівності, свободи та інших природних прав людини, пройшла через майже трирічні найгостріші суперечки та узгодження свого тексту у Комісії з прав людини ООН, а потім протягом ще трьох місяців на  Третій сесії  Генеральної Асамблеї ООН стала предметом запеклої боротьби делегацій різних країн.  За текстом проекту Декларації (щодо невеликого за обсягом – преамбула та 30 статей) голосування проводилося понад 1400 разів – практично за кожним положенням, формулюванням і навіть окремими словами.  І за цим стояли передусім об’єктивні чинники: за спиною у кожної делегації були їхні держави зі своїми історичними, національними, ідеологічними, політичними, релігійними, соціальними, культурними традиціями, концепціями та практикою з питань прав людини.  Усвідомивши необхідність вироблення та закріплення, універсальних та єдиних для всіх народів основних прав і свобод людини та об’єднавшись у рамках ООН для узгодження та ухвалення відповідного міжнародного акту, держави привнесли у боротьбу за його розробку своє бачення змісту цього документа.  І в цій боротьбі зійшлися держави республіканські та монархічні, авторитарні та демократичні, капіталістичні та соціалістичні, держави з глибокими та давніми демократичними традиціями та конституційною регламентацією прав людини, та молоді незалежні держави, що тільки шукають шляхи демократизації суспільних відносин, та держави з тоталітарними режимами, не  визнавали чи обмежено визнавали правами людини як такі.  В результаті подібного співробітництва та боротьби і була вироблена Загальна декларація прав людини – продукт взаємних поступок та компромісу протиборчих сторін.  Загальну декларацію було прийнято на сесії Генеральної Асамблеї ООН 48 голосами при 8 утриманих, при цьому жодна делегація не голосувала проти. .

Права людини — невід’ємний елемент людської особистості та людського буття.  Тому процес формування концепції прав людини пройшов тривалий шлях, що тісно пов’язаний з історією розвитку суспільства.  Початок його перегукується з першим формам життя людей, що викликала необхідність регулювання їх поведінки у навколишній світ.  Права людини виступають своєрідним обмежувачем державної влади, який стримує початок.  При цьому само собою зрозуміло, що йдеться лише про основні, невід’ємні, природжені права (право на життя, честь, гідність, свободу, безпеку, сім’ю, власність тощо), які не є вичерпними.  Усі інші права, які незліченна безліч, можуть встановлюватися чи скасовуватися законодавчим шляхом, але з визнання природних прав, у тому розвиток і суперечить їм.

Відповідно до Декларації права людини оголошувалися природними, невід’ємними та священними.  Причому термін “священний” використовувався, щоб наголосити на найвищому ступені значущості декларованих прав.  Метою держави проголошувалося “забезпечення природних та невід’ємних прав. 

Розробка концепції прав людини під час прийняття Загальної декларації прав людини

Відповідно до Декларації, головним елементом для визнання прав і свобод людини є гідність особистості.  Воно кваліфікується як невід’ємне властивість, оскільки властиво “всім членам людської сім’ї від народження, визначає рівність їх прав та свободи, поведення один одного у духу братства”.  Рівність прав і свобод означає, що кожна людина має володіти ними, “без будь-якої різниці” за ознаками раси, статті, мови, релігії, політичних переконань, соціального стану, національності, проживання на території незалежної держави, або на підопічній або несамоврядній  території.

Класифікація прав і свобод людини.

  У статті 3 надається загальне розуміння громадянських та політичних прав, що включають право на життя, на свободу та особисту недоторканність.  Далі, у наступних статтях вони перераховуються та конкретизуються.  При цьому громадянські права пов’язуються з приналежністю до громадянства держави, лише з членством у суспільстві.  Тому вони поширюються рівною мірою на громадян та іноземців, які проживають на території держави.  Необхідною умовою надання політичних прав є статус громадянина держави.

  Звідси до цивільних прав належать неприпустимість рабства або підневільного стану, неприпустимість тортур, жорстокого і принижує людську гідність поводження та наказання, право на правосуб’єктність, рівність усіх перед законом, право на відновлення порушених прав, право на судовий розгляд, неприпустимість довільного арешту,  право на особисте життя, право на вільне пересування та вибір місця проживання, право шукати притулок, рятуючись від переслідування з політичних мотивів, право на створення сім’ї та равенство сторін у шлюбі, право  на громадянство, право на володіння майном, право на свободу думки, совісті, упевнень, право на свободу мирних зборів та асоціацій.  До політичних прав належить право на участь в управлінні країною безпосередньо чи через своїх виборців.

  У Декларації підкреслюється взаємозв’язок громадянських, політичних та соціально-економічних прав, необхідність встановлення такого соціального та міжнародного правопорядку, за якого вони можуть бути повністю здійснені.

Права людини та суспільство.

Декларація не розглядає їх ізольовано від суспільства, де вона проживає.  Тому права особи не мають абсолютного характеру, а обмежуються обов’язками перед суспільством.

 У Декларації стверджується, що кожна людина має обов’язки перед суспільством.  Взаємообумовленість прав особистості обов’язками перед суспільством пояснюється лише тим, що лише суспільство може забезпечити “вільний і його розвиток личности”.

 Співвідношення прав особи та держави.

 Трактуючи права  та свободи людини як невід’ємне властивість особистості, Декларація закріплює їх домінуюче становище, применшуючи цим виняткову роль держави у визначенні статусу особистості.  Це проявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень права і свободи людини з боку держави.

Аналіз змісту Загальної декларації прав людини свідчить про її історичну спадкоємність із французькою Декларацією прав людини і громадянина 1789 р. Проте Загальна декларація прав людини, прийнята в нових умовах післявоєнного перебудови світу, внесла до неї ряд новаційних моментів, як у концептуальному, так і змістовному.  план.

 Декларація наголосила на універсальному характері прав і свобод, заборонивши будь-які винятки в їх наданні та поширивши на будь-яку людину, незалежно від статусу території проживання.  Таким чином, народи колоній та інших залежних територій уперше були проголошені суб’єктами основних прав та свобод.  У змістовному плані Декларація розширила поняття основних прав і свобод, вперше закріпила на міжнародному рівні соціально-економічні та культурні права, показала їх взаємозв’язок із цивільними та політичними правами та необхідність для забезпечення гідності людини.

Загальне визнання декларації

Після ухвалення Загальної декларації права і свободи людини почалося її активне визнання.  На національному рівні на Декларацію посилалися конституції більшості нових незалежних держав, що виникли після краху колоніальних систем.

 Показовою у цьому відношенні є практика національних судів, які використовують положення Декларації для трактування прав і свобод, закріплених у національному законодавстві, та виявлення їх порушення.  Найчастіше посилалися Декларацію австрійські суди, а римський суд кваліфікував становища Загальної декларації як загальновизнані норми міжнародного права.

 Значний досвід у застосуванні Загальної декларації набув Конституційного суду Російської Федерації, що часто використовує її положення щодо відповідності російського законодавства Конституції та міжнародних стандартів у галузі прав людини.

 Загальне визнання Декларації сприяло кардинальній зміні її статусу: будучи за способом ухвалення резолюцією-рекомендацією Генеральної Асамблеї ООН, вона стала загальною нормою міжнародного права.  Слід зазначити, що зміст Декларації не відповідав духу рекомендаційних норм.

 Значимість Загальної декларації полягає не тільки в тому, що вона стала першим міжнародним стандартом у галузі прав людини, а й у тому, що вона створила правову базу для подальшого процесу у цій галузі, що сприяло еволюції концепції прав людини.

Дана робота підготовлена студентом Херсонського державного університету під керівництвом старшого викладача Долгова Антона